Лише три слова, та діють як заклинання, бо мають у собі характерну властивість відразу ж викликати у кожної людини якесь особливе відчуття. Рідко бувають ці відчуття однакові. Аналогічно дії музики. Так само як музика, ці три слова теж знаходять шлях прямо до духа людини, до її істинного «я». Звичайно, лише у тих, хто не утримує дух у собі повністю замкненим і таким чином ще не втратив істинну людяність тут, на землі.
Однак кожна людина при цих словах мимоволі відразу ж згадає про яке-небудь колишнє переживання. Воно живим постане перед нею, а разом з образом – і відповідне відчуття.
В одного це сповнена туги ніжність, щастя, що стискає душу, або тихе, нездійсненне томління. Проте в іншого – гордість, гнів, жах або ненависть. Людина завжди подумає про щось колись пережите, що справило на неї надзвичайне враження, хоча вона й вважала, що воно вже давно згасло в ній.
Та ніщо не згасло в ній, ніщо не втратилося з того, що вона насправді пережила колись у собі. Все це й понині вона може називати своїм, як справді набуте і таким чином нетлінне. Але знову ж таки лише пережите! Ніщо інше не може виникнути при цих словах.
Людині треба одного разу звернути на це увагу з сумлінністю та недремним чуттям, тоді вона невдовзі усвідомить, що в ній справді живе, а що можна назвати мертвим, бездушною шкаралупою безцільних спогадів.
Для людини, під якою нам не слід розуміти тіло, доцільно та корисно лише те, що протягом її земного життя справило на неї досить глибоке враження, щоб накласти на її душу відбиток, який не пропаде, який не можна стерти. Лише такі відбитки мають вплив на формування людської душі й разом з цим надалі сприяють також безупинному розвиткові духа.
Отже, насправді пережитим і таким чином засвоєним є тільки те, що залишає таке глибоке враження. Все інше проноситься безслідно або, в кращому разі, служить лише допоміжним засобом для підготовки подій, здатних викликати такі сильні враження.
Благо тому, хто володіє великою кількістю таких сильних переживань, все одно, що викликало їх, – радість чи страждання, бо залишені ними враження коли-небудь стануть найціннішим з того, що бере з собою людська душа у дорогу до потойбіччя. –
Чисто земна розсудкова праця, характерна для сьогодення, при правильному застосуванні корисна лише для полегшення тілесного земного буття. Якщо ретельно подумати, то це і є справжня кінцева мета будь-якої діяльності розсудку! Врешті-решт вона ніколи не дає іншого результату. У будь-якій вченій мудрості, все одно в якій сфері, а також у будь-якій праці, чи то в державній діяльності, чи в сім’ї, стосовно окремої людини чи народів, чи, нарешті, й усього людства.
Але, на жаль, все беззастережно підкорилося лише розсудку й разом з цим перебуває у тяжких ланцюгах земної обмеженості здатності до осягнення, що, звичайно, мусило спричинити та ще спричинить згубні наслідки у будь-якій діяльності і будь-якому розвитку подій.
Є лише один виняток у цьому на всій цій землі. Але цей виняток пропонує нам зовсім не церква, як багато хто подумає та як мало бути, а мистецтво! В ньому розсудок неминуче грає вторинну роль. А там, де бере верх розсудок, мистецтво відразу зводиться до ремесла, воно глибоко падає, негайно та абсолютно незаперечно. Це логічний наслідок, який у своїй простій природності взагалі не може бути інакшим. Тут не можна знайти жодного винятку.
Однак такий самий висновок треба зробити, звичайно, й відносно всього іншого! Невже це не змушує людину замислитися? Адже тоді наче полуда спаде з її очей. Тому, хто мислить та порівнює, це цілком ясно скаже, що й в усьому іншому, де панує розсудок, можна отримати лише ерзац, дещо неповноцінне! Виходячи з цього факту, людині треба усвідомити, яке місце належить розсудкові за природою, якщо повинно виникнути щось правильне та цінне!
Досі лише мистецтво народжувалося з діяльності живого духа, з відчуття. Тільки воно мало природне, тобто нормальне і здорове, джерело та розвиток. Однак дух проявляє себе не в розсудку, а у відчуттях, та виражається лише у тому, що звикли називати «душевним станом». Саме те, над чим полюбляє глузувати та насміхатися сьогоднішня така незмірно горда собою людина розсудку. Цим вона глумиться над найціннішим в людині, більше того, саме над тим, що взагалі робить людину людиною!
З розсудком дух не має нічого спільного. Якщо людина, нарешті, захоче покращення в усьому, то їй треба звернути увагу на слова Христа: «По ділах їхніх пізнаєте їх!» Час, коли це відбудеться, настав.
Лише діяння духа від свого джерела несуть в собі життя, а разом з цим тривалість та стійкість. А все інше має розпастися, коли мине час його цвітіння. Як тільки настане пора збирати врожай, внутрішня порожнеча стане очевидною!
Подивіться хоча б на історію! Одне лише діяння духа, тобто мистецтво, пережило народи, вже згублені діяльністю свого неживого, холодного розсудку. Їхнє велике, славнозвісне знання не змогло врятувати їх від цього. Цим шляхом пішли єгиптяни, греки, римляни, пізніше також іспанці та французи, тепер німці, – але твори справжнього мистецтва пережили їх усіх! Вони і не зможуть ніколи загинути. Але ніхто не побачив строгої закономірності у повторенні цього розвитку подій. Жодна людина не подумала про те, щоб докопатися до справжнього коріння цього тяжкого зла.
Замість того щоб знайти його та покласти край занепаду, що завжди повторюється, йому сліпо підкорилися та з плачем і наріканням піддалися цьому великому «нічого не вдіяти».
Тепер на кінець це вразить усе людство! Багато лиха вже позаду, але ще більше стоїть перед нами. І глибока скорбота проходить щільними рядами тих, хто частково вже зараз цим уражений.
Згадайте про всі ті народи, яким уже довелося занепасти, щойно вони досягли розквіту, у найвищій точці розвитку розсудку. Плоди, що дозріли в період розквіту, були повсюди одні й ті самі! Аморальність, безсоромність та розбещеність у різному вигляді, слідом за якими неминуче йшли занепад та крах.
Безумовна подібність досить очевидна для кожного! І кожна людина, що думає, повинна знайти в цьому розвиткові подій цілком визначений характер та послідовність найсуворіших законів.
Один за одним кожний з цих народів мусив врешті-решт усвідомити, що його велич, могутність та пишнота були лише уявними, утримувалися тільки насильством та примусом, не були зміцнені в собі здоровою основою.
Розкрийте ж очі, замість того щоб впадати в розпач! Подивіться навколо, здобудьте науку з минулого, порівняйте це з посланнями з Божественного, які вже тисячоліття тому дійшли до вас, і ви неодмінно знайдете коріння роз’їдаючого зла, що одне тільки й створює перешкоду для сходження всього людства.
Лише тоді, коли зло буде остаточно викоренене, відкриється шлях до загального сходження, не раніше. І тоді воно буде постійним, бо зможе мати в собі живоносність духа, що досі було виключене. –
Перш ніж ми зупинимося на цьому докладніше, я хочу роз’яснити, що таке дух – єдине справді живе в людині. Дух – це не дотепність та не розсудок! Дух також не є набутим знанням. Тому буде помилкою називати людину «духовно багатою», якщо вона багато що проштудіювала, прочитала, спостерігала та вміє добре говорити про це. Або якщо вона вражає гарними ідеями та розсудковою дотепністю.
Дух – це щось зовсім інше. Він є самостійною якістю, що походить з подібного йому світу, котрий є інакшим, ніж частина, до якої належить Земля, а тим самим і фізичне тіло. Духовний світ лежить вище, він утворює верхню та найлегшу частину Творіння. Ця духовна частина в людині внаслідок своєї якості несе в собі завдання повернутися до Духовного, як тільки від неї відділяться всі матеріальні оболонки. Прагнення до цього вивільнюється при цілком визначеному ступені зрілості та веде її тоді вгору до подібного їй роду, силою притягання якого вона підіймається.*
Дух не має нічого спільного з земним розсудком, а лише з тою властивістю, яку називають «душевний стан». Тобто поняття «духовно багатий» рівнозначне «душевному», а зовсім не розсудковому.
Щоб легше виявити цю різницю, людині треба скористатися фразою: «Це було колись!» Дуже багато з тих, хто шукає, знайдуть завдяки цьому деяке прояснення. Якщо вони уважно постежать за собою, то зможуть дізнатися, що ж протягом їхнього земного життя було корисним для душі, а що слугувало лише для полегшення умов існування та діяльності в земному середовищі. Тобто що має не лише земну, але й потойбічну цінність, а що слугує виключно земним потребам, однак для потойбіччя не має ніякої цінності. Одне людина зможе взяти з собою, однак інше зі сконом залишить, бо місце йому тільки тут, тому що в подальшому воно не зможе принести їй ніякого вжитку. Те, що вона залишає, є лише інструментом для земних подій, допоміжним засобом для земного буття, та нічим іншим.
Якщо ж цей інструмент використовується не лише як такий, а оцінюється значно вище, то він, звичайно, не може відповідати цій висоті, він на хибному місці, що природним чином тягне за собою й різноманітні вади, які з часом призводять до зовсім згубних наслідків.
Найвищий з таких інструментів – земний розсудок, котрий, як продукт людського мозку, повинен нести в собі обмеженість, котрий завжди залишається підкореним усьому тілесно-грубоматеріальному через свою власну якість. Адже продукт і не може бути інакшим, ніж його джерело. Він завжди залишається прив’язаним до роду свого джерела. Так само і діяння, що виникають через такий продукт.
Для розсудку з цього природним чином виходить найвужча, лише земна здатність до осягнення, тісно зв’язана з простором та часом. Оскільки він походить з Грубої матеріальності, що мертва сама по собі та не несе в собі власного життя, то він теж не має живої сили. Ця обставина розповсюджується, звичайно, і на всю діяльність розсудку, для якого через це неможливо вкласти в свої діяння щось живе.
У цьому непохитному природному процесі знаходиться і ключ до похмурих подій протягом людського буття на цій маленькій Землі.
Ми повинні, нарешті, навчитись відрізняти дух від розсудку, живе ядро людини від її інструменту! Якщо ж цей інструмент підноситься вище живого ядра, як відбувалося досі, то це тягне за собою щось нездорове, що вже при виникненні має нести в собі зародок смерті, у той час як живе, найвище, найцінніше таким чином задушується, зв’язується, відрізається від своєї необхідної діяльності, доки в неминучому краху мертвої споруди не підніметься з руїн, вільне, але недозріле.
А тепер замість слів «це було колись» поставимо перед собою питання: «Як було в давніші часи?» Наскільки інший вплив. Зразу ж помітна велика різниця. Перше питання звертається до відчуття, пов’язаного з духом. Друге – до розсудку. При цьому постають зовсім інші картини. Вони від самого початку звужені, холодні, без життєвого тепла, тому що розсудок не може дати нічого іншого.
Найбільшою ж провиною людства від самого початку є те, що цей розсудок, який може створювати лише неповноцінне та безжиттєве, воно піднесло на високий п’єдестал та у поклонінні стало прямо-таки танцювати навколо нього. Йому дали місце, яке мало зберігатися лише за духом.
Таке починання в усьому протистоїть установленням Творця, а разом з цим і природі, бо вони закріплені в її процесах. Тому ніщо й не може привести до своєї істинної мети, а все повинно зазнати краху в той момент, коли мають настати жнива. Інакше й бути не може, навпаки, це природний розвиток подій, який можна передбачити.
Лише у чистій техніці, у всіх галузях індустрії по-іншому. Завдяки розсудку вона вже досягла великої висоти та в майбутньому піде ще набагато далі! Але цей факт слугує лише доказом істинності моїх роз’яснень. В усьому техніка є та завжди залишиться тільки чисто земною, мертвою. Оскільки ж розсудок теж належить до всього земного, то в техніці він здатен до блискучого розвитку, до створення справді великого. Тут його справжнє місце, його істинне завдання!
Але там, де треба взяти до уваги також «живе», тобто чисто людське, одного розсудку за його родом не вистачає і тому він повинен відмовити, якщо при цьому ним не керує дух! Бо лише дух – це життя. Успіх у цілком визначеному роді може принести завжди лише діяльність подібного роду. Тому земний розсудок ніколи не зможе діяти в духові! З цієї причини тяжким злочином цього людства стало те, що воно поставило розсудок над життям.
Таким чином людина повністю перевернула своє завдання всупереч творчому, тобто абсолютно природному призначенню, поставила його, так би мовити, з ніг на голову, надавши найвище місце, що належить живому духу, розсудкові, що має друге та лише земне місце. Через це, знов-таки, цілком природним є те, що з цього часу вона змушена напружено шукати шлях знизу вгору, причому поставлений зверху розсудок зі своєю обмеженою здатністю до осягнення перешкоджає усякому більш широкому оглядові, замість того щоб завдяки духу дивитися зверху вниз.
Якщо вона захоче пробудитися, то буде змушена спочатку «перевести стрілки». Те, що зараз зверху, розсудок, поставити на відведене йому від природи місце, а дух знову підняти до головного положення. Ця необхідна перестановка вже не така легка для сьогоднішньої людини. –
Переворот, заподіяний колись людьми й так радикально спрямований проти Волі Творця, тобто проти законів природи, і був власне «гріхопадінням», наслідки якого не могли бути більш жахливими, бо потім воно переросло у «первородний гріх», оскільки піднесення розсудку до одноособового володаря, у свою чергу, природним чином потягло за собою те, що таке одностороннє плекання та діяльність з часом односторонньо зміцнили й мозок, так що розвивалась лише та його частина, яка мала виконувати роботу розсудку, а друга змушена була занепасти. У результаті ця занепала від нехтування частина сьогодні може ще діяти лише як ненадійний мозок сновидінь, який до того ж знаходиться під сильним впливом так званого денного мозку, котрий приводить у дію розсудок.
Таким чином, частина мозку, яка має формувати міст до духа або, точніше кажучи, міст від духа до всього земного, паралізована, зв’язок перерваний або, щонайменше, дуже сильно ослаблений, внаслідок чого людина перетнула для себе й усю діяльність духа, а цим і можливість зробити свій розсудок «одушевленим», одухотвореним та оживленим.
Обидві частини мозку повинні були розвиватися абсолютно рівномірно, для спільної гармонійної діяльності, так само як і все в тілі. Дух – керуючи, розсудок – виконуючи тут, на землі. Те, що через це і все функціонування тіла, та навіть воно саме ніяк не можуть бути такими, якими їм слід бути, цілком зрозуміло. Адже такий розвиток подій природним чином відбивається на всьому! Бо тим самим головне для всього земного відсутнє!
Легко зрозуміти, що разом з цим перетинанням було зв’язане також віддалення та відчуження від Божественного. Адже шляху до цього більше не було.
Врешті-решт це, у свою чергу, мало той негативний наслідок, що вже протягом тисячоліть, через успадкування, що все наростає, тіло усякої народжуваної дитини приносить з собою на землю такий великий передній розсудковий мозок, що з цієї причини кожна дитина з самого початку легко підкорюється розсудку, як тільки цей мозок починає діяти на повну силу. Провалля між двома частинами мозку стало тепер таким великим, співвідношення їхніх функціональних можливостей таким нерівним, що для більшості людей вже неможливо досягти виправлення без катастрофи.
Нинішня людина розсудку вже не є нормальною людиною, навпаки, їй бракує будь-якого розвитку головної частини мозку, що потрібна повноцінній людині, бо протягом тисячоліть вона дозволяла їй чахнути. У кожної людини розсудку без винятку є лише скалічений нормальний мозок! Тому вже протягом тисячоліть мозкові каліки панують на землі, розглядають нормальну людину як ворога та намагаються пригнітити її. У своїй недорозвиненості вони думають, що роблять дуже багато, і не знають, що нормальна людина спроможна зробити в десять разів більше та створює тривкі витвори, досконаліші, ніж сьогоднішні зусилля! Для того, хто справді серйозно шукає, відкритий шлях до цієї здатності!
Але для людини розсудку буде вже не так легко стати здатною осягти що-небудь з того, що відноситься до діяльності цієї занепалої частини її мозку! Вона цього просто не зможе, навіть якщо й захоче, і лише через свою добровільну обмеженість вона висміює все те, що недосяжне для неї та що через її справді відсталий, ненормальний мозок вже ніколи й не буде осягнуте нею.
Саме в цьому криється найжахливіша частина прокляття цього неприродного викривлення. Безумовно необхідна для нормальної людини гармонійна співпраця обох частин людського мозку цілком виключена для нинішніх людей розсудку, яких називають матеріалістами. –
Бути матеріалістом – це зовсім не похвала, а свідчення занепалого мозку.
Таким чином, на цій землі досі панує неприродний мозок, діяльність якого, зрозуміло, врешті-решт має також привести до невтримного краху в усьому, бо все, чого б він не захотів досягти, звичайно, вже з самого початку криє в собі дисгармонію та хворобливість через його занепалість.
У цьому тепер вже нічого не змінити, навпаки, необхідно спокійно дозволити, щоб у природному розвитку подій настав крах. Але тоді настане день воскресіння для духа, а також і нове життя! Таким чином з тисячолітнім керуванням раба розсудку буде покінчено назавжди! Ніколи вже не зможе він піднятися, бо докази та власні переживання змусять його – хворого та зубожілого духом – добровільно підкоритися нарешті тому, що він не зміг зрозуміти. Ніколи вже він не отримає нагоди виступити проти духа – ані з глузуванням, ані з насильством під личиною права, як це було застосовано й проти Сина Божого, Котрому доводилося боротися проти цього.
Тоді ще був час відвернути багато лиха. А тепер вже нема, бо порушений тим часом зв’язок між обома частинами мозку вже не можна відновити.
Знайдеться багато людей розсудку, які знову захочуть поглузувати над поясненнями цієї доповіді, але при цьому, як і завжди, окрім порожніх лозунгів вони не зможуть навести жодного справді об’єктивного спростування. Однак кожний, хто серйозно шукає та мислить, повинен сприйняти таке сліпе завзяття лише як нове підтвердження того, що я тут висловив. Ці люди просто не можуть, навіть якщо намагаються. Тому відтепер будемо вважати їх хворими, котрим незабаром буде потрібна допомога, і… спокійно почекаємо.
Не треба ні боротьби, ні актів насилля, щоб добитися необхідного прогресу, бо кінець настане сам собою. Так само і тут природний розвиток подій проявиться у непорушних законах усіх взаємодій абсолютно невблаганно та точно. – –
Тоді, згідно з багатьма провіщаннями, має з’явитися «нова генерація». Але складатися вона буде не тільки з новонароджених, наділених «новим чуттям», які вже спостерігаються зараз в Каліфорнії та Австралії, а головним чином з людей, що вже живуть, котрі незабаром стануть «видющими» завдяки багатьом прийдешнім подіям. Тоді вони будуть мати те ж саме «чуття», що й ці новонароджені, бо це чуття – не що інше, як здатність стояти у Світобудові з відкритим, не стиснутим духом, що більше не дозволяє обмеженості розсудку пригнічувати себе. Тим самим буде усунений і первородний гріх!
Але все це не має нічого спільного з властивостями, які досі називалися «окультними здібностями». Це буде тоді просто нормальна людина, якою вона й має бути! «Стати видющим» не має нічого спільного з «ясновидством», а означає «розуміння», пізнання.
Тоді люди будуть здатні дивитися на все без стороннього впливу, що означає не що інше, як об’єктивно оцінювати. Вони побачать людину розсудку такою, якою вона насправді є, з такою небезпечною для неї та її довкілля обмеженістю, з якої водночас походять самовпевнена жага влади та претензія на правоту, що, по суті, належать до неї.
Вони також побачать, як у строгій послідовності все людство в тій чи іншій формі страждало під цим ярмом протягом тисячоліть та як ця ракова пухлина, наче запеклий ворог, завжди була спрямована проти розвитку вільного людського духа, тобто головної мети в бутті людини! Ніщо не сховається від них, у тому числі й гірка істина, що нещастя, всі страждання, кожне падіння мали коїтися через це зло та що виправлення ніколи не могло настати, бо всяке розуміння було виключене з самого початку через обмеження здатності до осягнення.
Однак разом з цим пробудженням припиниться й усякий вплив, усяка влада цих людей розсудку. На всі часи, бо тоді розпочнеться нова, краща епоха для людства, в якій старе більше не зможе утриматися.
Таким чином настане необхідна перемога духа над неспроможним розсудком, якої сьогодні вже з нетерпінням очікують сотні тисяч. Багато з тих, хто досі належав до введених в оману мас, при цьому ще усвідомлять, що досі тлумачили слово «розсудок» абсолютно хибно. Більшість просто сприймала його як ідола, без усякої перевірки, лише тому що й інші уявляли його таким і тому що усі його прихильники за допомогою насильства та законів завжди вміли розігрувати з себе непогрішимих, безмежних владик. Тому багато людей взагалі не намагається виявити свою справжню порожнечу та недоліки, що криються за цим.
Щоправда, є ще й інші, хто вже протягом десятиліть з наполегливістю та переконанням веде таємну, а частково й відкриту боротьбу з цим ворогом, часом зазнаючи найтяжчих страждань. Але вони борються, не знаючи самого ворога! І це, звичайно, перешкоджало успіху. Робило його неможливим з самого початку. Меч борців був погано загостреним, бо постійно завдавав удари по другорядних позиціях та тупився. А через це другорядне вони постійно били вбік, у порожнє, марнували власні сили та вносили лише розкол у свої ряди.
Насправді на всьому фронті є лише один ворог людства – досі необмежене панування розсудку! Це було великим гріхопадінням, найтяжчою провиною людства, що потягнула за собою все зло. Це стало первородним гріхом, і це також є Антихрист, про якого провіщено, що він підійме голову. Кажучи ясніше, панування розсудку – це його знаряддя, за допомогою якого люди опинилися в його владі. Його, ворожого Богу, самого Антихриста… Люцифера!**
Ми стоїмо посеред цього часу! Нині він перебуває у кожній людині, готовий згубити її, бо його діяльність негайно тягне за собою відвернення від Бога як цілком природний наслідок. Він ізолює дух, тільки-но йому дозволяється панувати.
Тому нехай людина пильно стоїть на сторожі. –
Але через це їй треба не применшувати свій розсудок, а зробити його інструментом, чим він і є, однак не керуючою волею. Не господарем!
Людина прийдешньої генерації зможе дивитись на минулий час лише з огидою, жахом та соромом. Приблизно так, як відбувається з нами, коли ми заходимо у стародавню камеру тортур. Тут ми також бачимо бридкі плоди господарювання холодного розсудку. Адже безперечно, що людина, котрій притаманна хоча б якась душевність, а отже діяльність духа, ніколи не вигадала б подібних жахів! Щоправда, в цілому і сьогодні не інакше, лише трохи прикрашено, і масова злиденність – такий самий прогнилий плід, як і тортури, що застосовувались у той час до окремих людей.
Коли в майбутньому людина озирнеться назад, то не переставатиме хитати головою. Вона запитуватиме себе, як можна було спокійно терпіти такі хибні погляди протягом тисячоліть. Відповідь, звичайно, проста: під тиском насильства. Куди не глянь, це можна ясно побачити повсюди. Не кажучи вже про часи сивої давнини, нам варто лише зазирнути у вже згадані камери тортур, які й сьогодні можна побачити повсюди та які використовувалися не так давно.
Ми здригаємося, коли дивимося на ці старі знаряддя. Скільки холодної жорстокості в них, скільки звірства! Навряд чи хтось із людей сьогодення сумніватиметься в тому, що в тих колишніх діях крилося найтяжче злочинство. Стосовно злочинців учинялося таким чином ще більше злочинство. Але в ці підвали грубо кидали й багатьох невинних, вирваних з сімей та позбавлених свободи. Які стогнання завмирали тут, які крики болю тих, хто зовсім беззахисним був кинутий на свавілля мучителів. Людям доводилося терпіти такі муки, про які й подумати не можна без жаху та огиди.
Кожний мимоволі спитає себе, чи справді для людини було можливим те, що творилося над цими беззахисними, та ще й під прикриттям правосуддя. Правосуддя, встановленого колись лише за допомогою насильства. І ось тепер у підозрюваних виривали визнання своєї вини знову ж таки за допомогою фізичного болю, аби потім мати можливість спокійно умертвити їх. Навіть якщо це визнання вини давалося лише з примусу, аби уникнути цих несамовитих фізичних мук, суддям цього було достатньо, бо їм це було потрібно для дотримання «букви» закону. Невже ці тупоумні насправді думали, що завдяки цьому змогли обілити себе і перед Божественною Волею та звільнитися від головного закону, що невблаганно працює, – закону взаємодії?
Або всі ці люди були виродками із середовища найзапекліших злочинців, які взялися судити інших, або ж у цьому так ясно виявилася хвороблива обмеженість земного розсудку. Чогось середнього бути не може.
Згідно з Божественними законами Творіння жоден сановник, жоден суддя, все одно, яку посаду він займає тут, на землі, у своїх діях ніколи не повинен стояти під захистом цієї посади, а навпаки, як і кожна інша людина, він один та суто особисто, без захисту, повинен сам нести повну відповідальність за все, що він чинить на своїй посаді. Не лише духовно, а також і по-земному. Тоді кожний буде ставитися до цього значно серйозніше, сумлінніше. І так звані «помилки» з непоправними наслідками, безсумнівно, не будуть траплятися так легко. Не кажучи вже про фізичні та душевні страждання тих, кого це торкнулося, та їхніх близьких.
Але розгляньмо далі тему процесів над так званими «відьмами», що теж належить до цього!
Хто коли-небудь отримував доступ до судових актів у таких процесах, той у запалі пекучого сорому хотів би ніколи не бути прирахованим до цього людства. Якщо у ті часи яка-небудь людина мала лише відомості про цілющі трави, чи з практичного досвіду, чи з переказів, та цим допомагала стражденним людям, які просили її про це, то вона неминуче потрапляла за це під такі тортури, від яких її врешті-решт позбавляла лише смерть на вогнищі, якщо її тіло не гинуло раніше від цих звірств.
Навіть тілесна краса могла у ті часи стати приводом до цього, особливо цнотливість, що не була готова підкоритися чиїйсь волі.
А далі жахи інквізиції! Лише порівняно небагато років відділяють нас від «тих часів»!
І як сьогодні ми визнаємо це несправедливістю, так само відчував тоді й народ. Бо він був ще не зовсім такий стиснутий «розсудком», подекуди в нього ще проривалося відчуття, дух.
Хіба сьогодні не визнають у всьому цьому цілковиту обмеженість? Безвідповідальну глупоту?
Про це говорять з почуттям зверхності та знизуючи плечима, але по суті в цьому нічого не змінилося. Обмежена зарозумілість стосовно всього незрозумілого все ще точно така ж! Тільки замість тортур сьогодні під рукою публічне глузування над усім, чого не розуміють через власну обмеженість.
Багатьом варто було б хоч раз усвідомити свої помилки та серйозно задуматись над цим, не шкодуючи себе. Герої розсудку, тобто не зовсім нормальні люди, з самого початку вбачають шахрая, часто й перед судом, у кожній людині, якщо в неї є здібності знати що-небудь недоступне для інших, можливо, й споглядати ефірноматеріальним зором Ефірноматеріальний світ, наче природне явище, у чому через зовсім короткий час вже не будуть сумніватися, а тим більше жорстоко боротися з цим.
І горе тому, хто й сам не знає, що з цим робити, а з усією наївністю говорить про те, що він побачив та почув. Йому слід побоюватися цього, як першим християнам при Нероні з його завжди готовими на вбивство помічниками.
Якщо ж у нього є ще й інші здібності, які ніколи не зможуть осягти явно виражені люди розсудку, то його неодмінно піддають нещадному цькуванню, зводять на нього наклепи, женуть його, якщо він не готовий виконувати волю кожного; за будь-якої можливості його «знешкоджують», як гарно висловлюються у таких випадках. І нікому при цьому не соромно. Така людина і сьогодні вважається дичиною, на яку дозволено полювати кожному, хто сам внутрішньо іноді дуже неохайний. Чим більша обмеженість, тим більша ілюзія свого розуму та схильність до пихатості.
На цих подіях колишніх часів з їхніми тортурами, вогнищами й такими сміховинними актами судових процесів нічому не навчилися! Бо ще й сьогодні кожному дозволяється безкарно чорнити та ображати усе незвичайне та незрозуміле. Щодо цього нічого не змінилося.
Ще гірше, ніж у юстиції, було в інквізиціях, які запровадила церква. Тут крики змучених заглушувалися побожними молитвами. Це було глумом над Божественною Волею у Творінні! Тодішні представники церкви довели цим, що не мали найменшого уявлення ні про істинне вчення Христа, ні про Божество та Його Творчу Волю, чиї закони непорушно перебувають у Творінні та діють там одним і тим самим чином від самого початку й до скону віків.
Бог дав людському духові у самій його якості вільну волю у вирішуванні. Лише в ній він може визріти так, як йому слід, відшліфуватися та повністю розвинутися. Лише в цьому полягає для нього така можливість. Але якщо ця вільна воля паралізується, то це перешкода, якщо не насильницьке відкидання назад.
Але християнські церкви, як і багато інших релігій, боролися у ті часи з цим Божественним приписанням, виступали проти нього з найбільшою жорстокістю. Тортурами та врешті-решт і смертю вони хотіли примусити людей обрати такі шляхи, зробити такі зізнання, які були проти їхнього переконання, тобто проти їхньої волі. Цим вони порушували Божественну заповідь. Але не тільки це, адже вони перешкоджали людям у просуванні вперед їхнього духа та ще й відкидали їх на століття назад.
Якби при цьому проявилася хоча б одна іскра істинного відчуття, тобто духа, то таке ніколи не повинно було та не могло б статися! Отже, лише холодність розсудку була причиною цієї нелюдськості.
Як відомо з історичних джерел, деякі папи римські навіть дозволяли діяти отрутою та кинджалом, аби здійснити свої чисто земні бажання, свої цілі. Це могло відбуватися лише під владою розсудку, який у своїй тріумфальній ході підкоряв собі все, не зупинявся ні перед чим. –
А над усім, у невідворотному розвитку подій, непохитно була та є Воля нашого Творця. При переході у потойбіччя кожна людина позбавлена земної влади та її захисту. Її ім’я, її становище – все залишене позаду. Переходить одна лише бідна людська душа, щоб там отримати, спожити те, що вона посіяла. Не може бути жодного винятку! Шлях душі веде її через усі колеса механізму безумовної взаємодії Божественної Справедливості. Там нема церкви, нема держави, а є лише окремі людські душі, яким треба особисто розплачуватися за кожну помилку, яку вони вчинили!
Той, хто діє проти Божої Волі, тобто грішить у Творінні, підлягає наслідкам цього проступку. Все одно, хто це був та під яким приводом це робилося. Чи то окрема людина, чи то під прикриттям церкви, юстиції… злочин проти тіла або душі є і залишиться злочином! Ніщо не може це змінити, навіть видимість права, яке зовсім не завжди є правом, бо і закони, звичайно, теж встановлені лише людьми розсудку і тому повинні нести в собі земну обмеженість.
Подивіться лише на правопорядок багатьох держав, особливо в Центральній та Південній Америці. Людина, яка сьогодні очолює уряд та при цьому їй віддається всіляка шана, вже завтра як злочинець може потрапити до в’язниці чи бути страченою, якщо її супротивнику вдасться захопити владу за допомогою акту насильства. Якщо ж йому це не вдасться, то замість визнання правителем його розглядають як злочинця та переслідують. І всі органи влади слухняно слугують як одному, так і другому. Навіть туристу часто доводиться міняти совість як рукавички, коли він переїздить з однієї країни до іншої, щоб усюди вважатися добропорядним. Що вважається злочином в одній країні, в іншій дуже часто дозволяється, більше того, навіть схвалюється.
Це можливо, звичайно, лише у сфері досягнень земного розсудку, але в жодному разі не там, де він мусить займати своє природне місце інструмента живого духа, бо той, хто прислухається до духа, ніколи не буде ігнорувати закони Бога. І там, де вони беруться за основу, не може бути ні вад, ні прогалин, а лише єдність, що тягне за собою мир та щастя. Прояви духа у своїх основних рисах повсюди можуть бути лише цілковито подібними. Вони ніколи не будуть протистояти одне одному.
Майстерність правознавства, лікування, ведення державних справ теж буде залишатися лише неповноцінним ремеслом там, де основу може формувати тільки розсудок, а духовне в цьому відсутнє. Інакше просто не може бути. При цьому, звичайно, завжди виходячи з істинного поняття «дух». –
Знання – це продукт, а дух – життя, мірилом цінності та сили якого може бути лише його зв’язок із джерелом духовного. Чим глибший цей зв’язок, тим цінніша, сильніша частина, яка вийшла з джерела. А чим слабкіший цей зв’язок, тим більш віддаленою, відчуженою, самотньою та слабкою повинна бути і вихідна частина, тобто відповідна людина.
Це все так просто та самоочевидно, що не можна зрозуміти, як же заблукані люди розсудку знову та знову проходять мимо цього, як сліпі. Бо стовбур, квіти та плоди отримують те, що дає корінь! Але й тут проявляється ця безнадійна самообмеженість в осяганні. На превелику силу люди спорудили перед собою стіну і тепер вже не можуть дивитися поверх неї, та ще менше крізь неї.
Однак з їхніми самовдоволено-зарозумілими, глузливими усмішками, з пихатістю та тим, як вони звисока позирають на інших, що не так глибоко погрузли у рабстві, усім духовно живим вони мають здаватися інколи бідними, хворими дурнями, яких, незважаючи на все співчуття, слід залишити в їхній ілюзії, бо обмеженість їхнього осягнення пропускає мимо, без усякого враження навіть факти, що доводять протилежне. Будь-яке зусилля що-небудь в цьому покращити буде схоже лише на марне намагання зцілити хворе тіло, напнувши на нього новий, блискучий покрив.
Уже зараз матеріалізм проминув свою вищу точку і, повсюди проявляючи свою неспроможність, має тепер невдовзі завалитися. Не без того, що при цьому він потягне за собою і багато хорошого. Можливості його прихильників уже закінчуються, незабаром вони заплутаються у своїх діяннях, а потім і в самих собі, не помічаючи провалля, яке розверзлося перед ними. Невдовзі вони стануть як стадо без пастиря, не довіряючи один одному, кожен ідучи своїм власним шляхом, та при цьому ще й гордо підіймаючи себе над іншими. Бездумно, дотримуючись лише старих звичок.
З усіма ознаками зовнішнього блиску своєї порожнечі вони врешті-решт сліпо зваляться в провалля. Вони все ще приймають за дух те, що є лише продуктом їхнього власного мозку. Але як може мертва матерія породити живий дух? У багатьох речах вони гордяться своїм точним мисленням і зовсім безсоромно залишають найбезвідповідальніші прогалини у головних питаннях.
Кожний новий крок, кожна спроба покращення щоразу повинні нести в собі усю порожнечу розсудкової праці й разом з цим зародок невідворотного розпаду.
Все, що я тут говорю, – це не пророкування, не безпідставні провіщання, а неминучі результати дії Творчої Волі, що все оживлює, закони якої я роз’яснюю у своїх доповідях. Той, хто в духові піде зі мною точно визначеними в них шляхами, має також побачити та усвідомити обов’язковий кінець. І всі його ознаки вже наявні.
Люди нарікають та голосять, з огидою спостерігають, в яких неймовірних формах проявляються сьогодні спотворення матеріалізму. Вони благають та молять про визволення з мук, про поліпшення, одужання від безмежного занепаду. Небагато тих, хто зміг урятувати від штормового припливу неймовірних подій хоча б якийсь прояв свого душевного життя, хто духовно не задихнувся у загальному занепаді, який, обманюючи, гордо носить на лобі ім’я «прогрес», почувають себе наче відринуті, відсталі, і як такі вважаються та висміюються бездушними попутниками нового часу.
Лавровий вінець усім тим, хто мав мужність не приєднатися до загальної маси! Хто гордо відстав від неї на крутому похилому шляху!
Сновида той, хто ще й сьогодні вважає себе через це нещасним! Відкрийте очі! Хіба ви не бачите, що все те, що пригнічує вас, – це вже початок стрімкого кінця нині лише зовні панівного матеріалізму? Уся побудова вже готова завалитися без сприяння тих, хто мусив страждати та ще страждає від цього. Відтепер розсудковому людству доведеться пожати те, що воно породжувало, живило, зрощувало та за чим упадало протягом тисячоліть.
За людськими розрахунками це довгий час, для самодійних у Творінні млинів Бога – короткий проміжок. Куди не глянь – усюди неспроможність. Хвилі відкочуються назад та загрозливо збираються наче гігантський бурун, щоб незабаром звалитися та, накриваючи своїх шанувальників, глибоко захоронити їх під собою. Це невблаганний закон взаємодії, який при цьому спрацьовуванні має проявитися жахливо, бо протягом тисячоліть, незважаючи на багатий та різноманітний досвід, ніколи не відбувалося змін у напрямку до більш високого, а навпаки – той же хибний шлях був протоптаний ще ширше.
Зневірені, настав час! Вище голову, яку вам часто доводилося опускати від сорому, коли несправедливості та глупоті вдавалося завдати вам такого глибокого страждання. Спокійно подивіться сьогодні на супротивника, який так хотів вас пригнобити!
Колишнє пишне вбрання вже дуже сильно зношене. З усіх дір видно нарешті обличчя в його істинній формі. Невпевнено, але з не меншою зарозумілістю, безглуздо дивиться звідти спрацьований продукт людського мозку – розсудок, що підняв себе до духа!
Лише спокійно зніміть з очей пов’язку та подивіться довкола уважніше. Один лише перегляд загалом зовсім непоганих газет багато про що скаже ясному поглядові. Видно гарячкові зусилля міцно триматися усіх старих ілюзій. З пихатістю і часто з дуже незграбними дотепами намагаються прикрити нерозуміння, що проявляється все ясніше. Заяложеними висловами людина часто хоче судити про те, про що насправді вона цілком очевидно не має ніякого поняття.
Навіть люди з зовсім непоганими задатками сьогодні безпорадно вдаються до нечистих шляхів, аби лише не визнавати, що дуже багато чого виходить за межі здатності осягнення їхнього власного розсудку, на який досі вони тільки й хотіли покладатися. Вони не відчувають сміховинності своєї поведінки, не бачать вад, зростанню яких вони цим лише сприяють. Заплутані, осліплені, вони незабаром будуть стояти перед Істиною та скорботно оглядати своє невдале життя, нарешті з соромом усвідомлюючи при цьому, що глупота полягала саме в тому, в чому вони вважали себе мудрими.
Як далеко це вже зайшло сьогодні? У моді людина з м’язами! Хіба серйозний учений, котрий після десятилітніх зусиль відкрив вакцину, яка щороку дарує сотням тисяч старих і малих захист та допомогу від смертельних хвороб, міг коли-небудь удостоїтися такого тріумфу, як боксер, що поборов свого ближнього з чисто земною, грубою жорстокістю? Та хіба хоча б одна людська душа здобула від цього яку-небудь користь? Лише земне, все земне, що значить низьке у сукупному Діянні Творіння! Цілком відповідно до золотого теляти розсудкової діяльності. Як тріумф цього прив’язаного до землі лжекнязя на глиняних ногах над обмеженою людськістю! – –
І ніхто не бачить цього стрімкого сковзання вниз, у жахливу безодню.
Той, хто це відчуває, поки що зберігає мовчання, з соромом усвідомлюючи, що буде висміяний, якщо заговорить. Це вже безумний чад, в якому, однак, зароджується усвідомлення безсилля. І разом з передчуттям цього усвідомлення все тільки ще більше повстає, вже із упертості, марнославства та, не в останню чергу, зі страху та жаху перед прийдешнім. Подумати про кінець цього величезного заблуду вже ні за що не хочуть! Це перетворюється в гарячкове чіпляння за горду споруду минулих тисячоліть, яка цілком подібна до Вавилонської вежі та кінець якої буде таким же!
Не приборканий досі матеріалізм несе в собі передчуття смерті, що з кожним місяцем проявляється все виразніше. –
Але в численних людських душах щось ворушиться, повсюди, по всій землі! Над сяйвом Істини ще простягається лише тонкий шар старих, хибних поглядів, які змете перший порив вітру очищення, щоб звільнити разом з цим ядро, світіння якого з’єднається з багатьма іншими, аби створити конус променів, що, наче полум’я подяки, здійметься до Царства Світлої Радості, до стоп Творця.
Це буде час довгоочікуваного Тисячолітнього Царства, яке лежить перед нами як велика Зірка Надії в сяйливому обіцянні!
І таким чином буде нарешті спокутуваний великий гріх усього людства проти духа, яке за допомогою розсудку тримало його на землі зв’язаним! Лише тоді це правильний шлях повернення до природного, на шлях Волі Творця, Який хоче, щоб діяння людей були великими та проникнутими живими відчуттями! А перемога духа водночас буде і перемогою найчистішої Любові!