За невеликим винятком люди перебувають у безмежному та вкрай згубному для них заблуді!
Бог не має потреби ганятися за ними та упрошувати, щоб вони повірили в Його буття. І Його служителі послані не для того, щоб безперестанно вмовляти, тільки б вони не відрікалися від Нього. Адже це було б сміховинно. Думати таким чином та очікувати подібного – це знецінювання та приниження величного Божества.
Цей хибний погляд спричиняє велику шкоду. А живиться він поводженням багатьох справді серйозних духовних пастирів, які в справжній любові до Бога та людей знов і знов намагаються навернути, переконати та залучити до церкви людей, увага яких спрямована лише на земне. Все це сприяє лише тому, щоб безмірно підвищувати і без того достатню самовпевненість людей щодо своєї важливості і щоб багатьох з них, зрештою, справді ввести в ілюзію, що їх треба упрошувати, аби вони хотіли доброго.
Це тягне за собою і дивну позицію більшості «віруючих», які значно частіше дають страхаючий приклад, ніж взірець. Тисячі й тисячі відчувають у собі певне вдоволення, піднесеність в усвідомленні того, що вони вірять у Бога, промовляють свої молитви з належною серйозністю та не роблять ближньому навмисної шкоди.
У цій внутрішній «піднесеності» вони відчувають певну відплату за добро, подяку Бога за їхній послух, відчувають зв’язок із Богом, про Котрого вони часом думають з певним священним тріпотінням, що викликає або залишає після себе почуття блаженства, яким вони з радістю насолоджуються.
Але ці натовпи віруючих ідуть хибним шляхом. Вони щасливо живуть у створеній ними ж ілюзії, через яку несвідомо прираховують себе до тих фарисеїв, котрі приносять свої малі жертви зі справжнім, але хибним почуттям подяки: «Дякую Тобі, Боже, що я не такий, як ті». Вони так не кажуть і насправді не думають, але внутрішнє «почуття піднесеності» – не що інше, як саме ця неусвідомлена подячна молитва, на хибність якої вказав уже Христос.
Внутрішня «піднесеність» у таких випадках – це не більше ніж виникнення самовдоволення, викликаного молитвою або навмисними добрими думками. Ті, що називають себе смиренними, в більшості випадків дуже далекі від справжнього смирення! Часто це потребує зусиль – розмовляти з такими віруючими. У такому стані вони ніколи не досягнуть блаженства, хоча вони гадають, що вже безсумнівно мають його! Нехай остерігаються, щоб остаточно не загинути у своїй духовній пихатості, яку вони вважають смиренням.
Багатьом з тих, хто сьогодні ще зовсім не вірує, буде легше увійти в Царство Бога, ніж усім цим натовпам з їхнім зарозумілим смиренням, котрі насправді постають перед Богом не з простим проханням, а з непрямим вимаганням, щоб Бог винагородив їх за молитви та благочестиві слова. Їхні прохання – це вимоги, їхня суть – лицемірство. Перед Його лицем вони розвіються як порожні плевели. Їм, звичайно, відплатиться, але зовсім не так, як вони думають. Вони вже достатньо наситились на землі в усвідомленні своєї власної цінності.
Благосне почуття швидко зникне при переході в Ефірноматеріальний світ, де на перший план виступить внутрішнє відчуття, про яке тут навряд чи підозрюють, у той час як почуття, що породжувалось раніше здебільшого лише думками, перетвориться в ніщо.
Внутрішнє, тихе, так зване смиренне очікування кращого – насправді не що інше, як вимагання, якими б іншими красивими словами це не виражалося.
А кожна вимога – це пихатість. Один Бог має право вимагати! Христос теж прийшов до людей зі своїм Посланням не упрошуючи, а застерігаючи та вимагаючи. Так, Він давав роз’яснення Істини, але не тримав перед очима своїх слухачів винагороду як принаду, щоб спонукати їх стати кращими. Спокійно та строго Він велів тим, хто серйозно шукає: «Йдіть та дійте згідно з цим!»
Вимагаючи стоїть Бог перед людством, не заманюючи та упрошуючи, не жаліючись та журячись. Спокійно залишить Він тьмі всіх поганих, навіть усіх хитких, аби не піддавати більше нападам тих, хто прагне піднесення, і дати можливість решті ґрунтовно пережити все те, що вони вважають правильним, щоб вони усвідомили свої помилки!